Сирійський експрес змінює курс

§ 00 · ВступТартус

Тартус — невеликий порт на сирійському узбережжі, за півтори сотні кілометрів на північ від Бейрута. Радянський Союз отримав там пункт матеріально-технічного забезпечення ще 1971 року, коли втратив єгипетські порти й мусив кудись перевезти ремонтну базу для кораблів у Середземному морі. Після розпаду СРСР 720-й пункт МТЗ не працював майже двадцять років, поки база та ескадра не були відновлені, на фоні громадянської війни у Сирії. Ще донедавна Росія мала за кордоном лише дві військово-морські бази: Севастополь та Тартус.[13].

Значення Тартуса непропорційне його розміру, і причина технічна. Порт давав три речі: пальне, постачання і — найважливіше — ремонт. Саме через ремонтну базу російські кораблі могли місяцями не повертатися додому. Без неї корабель, який зламався за тисячі кілометрів від своїх верфей, або йде додому, або не працює[11].

Саме на цьому базисі трималося російське угруповання в Середземному морі — 5-та оперативна ескадра, відновлена 2010 року. За штатом їй належало пʼятнадцять вимпелів; фактично це були три фрегати, один-два підводні човни й кілька допоміжних суден[22]. Профільні аналітики оцінюють реальну присутність останніх років не більш ніж в одинадцять кораблів, із яких три-пʼять — допоміжні[11].

Серйозно воювати таким складом Росія не збиралася й не могла. Ескадра виконувала інші функції: демонструвала прапор, збирала розвідувальні дані, супроводжувала іранські танкери з нафтою до Сирії — щоб їх ніхто не спробував зупинити, — і від 2015 року била «Калібрами» по противниках Асада. Головне ж, вона просто була: постійна присутність поруч із південним флангом НАТО саме по собі є серйозним фактором впливу на альянс.[11].

Перша тріщина в конструкції зʼявилася раніше за падіння Асада. 28 лютого 2022 року, за чотири дні після початку повномасштабного вторгнення, Туреччина закрила протоки для військових кораблів. Середземноморська ескадра втратила звʼязок із Чорноморським флотом: поповнювати її тепер можна було тільки з Балтики й Півночі, йдучи морем навколо всієї Європи[15].

Але остаточний розвал логістики відбувся наприкінці листопада 2024 року, коли коаліція на чолі з «Хаят Тахрір аш-Шам» почала наступ на урядові сили і взяла Алеппо. 8 грудня впав Дамаск. Асада вивезли літаком із того самого Хмейміма, і він опинився в Москві[13][15].

У квітні 2022 року в Середземному морі стояли[9]:

• два крейсери проєкту 1164 — «Варяг» і «Маршал Устинов»;
• два есмінці проєкту 1155;
• фрегат проєкту 22350 «Адмирал Касатонов» і фрегат проєкту 11356 «Адмирал Григорович»;
• два «покращені Кіло»;
• малий ракетний корабель проєкту 21631 «Орехово-Зуево» — носій «Калібрів»;
• розвідувальні кораблі, тральщики й допоміжні судна.

Станом на 1 липня 2026 року бойових кораблів там не було: фрегат «Адмирал Касатонов» і танкер постачання «Академик Пашин» після заходу в Алжир уже перебували в Атлантиці. Коли саме вони вийшли, відкриті джерела не називають — 1 липня це дата першого повідомлення, а не самої події[9].

Подальші події світові ЗМІ, переважно, драматизували: Росія пішла із Сирії, Росія втратила Середземноморʼя, російська присутність зникає. Ці твердження мають підстави. Але за ними загубились події, що відбувалися зовсім поруч.

§ 01 · ВихідРускіє ідут домой

Перше, що зробив російський флот, — вивів кораблі з гавані. Причина проста: база в порту, який більше не контролює союзник, перетворюється з укриття на пастку. Судно біля причалу не маневрує, а хто триматиме берег наступного тижня, не знав ніхто.

3 грудня 2024 року кораблі почали виходити. До вечора аналітики супутникових знімків зафіксували, що причали порожні. Базу залишили два фрегати — один проєкту 22350, один проєкту 11356, — один «покращений Кіло» і два допоміжні судна, серед них танкер «Ельня»[15].

Того ж дня, за повідомленням ТАСС, човен Б-261 «Новороссийск» випустив «Калібр» по морській цілі-баржі. Стріляли разом із фрегатами «Адмирал Горшков» і «Адмирал Головко», під орудою головнокомандувача ВМФ адмірала Олександра Мойсєєва. Це були демонстраційні навчання. Можливо саме навчаннями російська армія намагалася пояснити власні маневри та прикрити відхід кораблів в море. Але ані підводний човен, ані вся корабельна група в Тартус більше не поверталися[16].

Через пʼять днів МЗС Росії повідомило, що база переведена в стан підвищеної готовності. Того ж дня канал Rybar, який вважають близьким до Міноборони РФ, писав, що військова присутність Росії на Близькому Сході «висить на волосині». Перелік він дав конкретний: кораблі вийшли з Тартуса й стали біля узбережжя з міркувань безпеки; Хмеймім фактично відрізаний після захоплення повстанцями сусіднього містечка; курдські сили почали блокувати російські обʼєкти за Євфратом; позиції на нафтовому обʼєкті в Хомсі перекрито[15].

Ще через день речник Кремля Дмитро Пєсков сказав, що з «Хаят Тахрір аш-Шам» відкрито канали звʼязку — щоб домовитися про збереження військово-морської та авіаційної баз[15]. Тоді ж ГУР повідомило, що з Тартуса виведено фрегат і суховантаж, а рештки озброєння вивозять військово-транспортною авіацією з Хмейміма. За оцінкою розвідки, у Тартусі лишалося «кілька сотень» російських спецпризначенців, які наглядали за проведенням евакуаційної операції[18].

У ніч проти 2 січня 2025 року «Новороссийск» пройшов Гібралтарську протоку на захід і вийшов із Середземного моря. Прохід зафіксували вахтові британського патрульного корабля HMS Cutlass[16]. 14 січня човен минув данські протоки, прямуючи до Балтики у супроводі корвета «Бойкий»[17]

Наприкінці січня почалося вивезення техніки. Знімок Maxar від 25 січня 2025 року показує біля причалу Тартуса ролкери «Спарта» і «Спарта II» під російським прапором — перед тим вони кілька діб чекали дозволу на вхід, стоячи на рейді. Знімок Planet Labs від 27 січня фіксує, що техніка, яка тижнями накопичувалася на причалі, зникла, а одне з двох суден вийшло; поруч зʼявилася щільна маса контейнерів[23].

Вивезення прикривали з повітря: над портом працювали Ка-52 і Мі-8, у самій гавані стояв катер проєкту 21980 «Грачонок», призначений саме для охорони рейду. Так само робили під час згортання Хмейміма. Це означало демонтаж наявних систем оборони бази — і, відповідно, її дедалі більшу вразливість, передусім для безпілотників[26].

2 лютого 2025 року всі російські кораблі, що раніше базувалися в Тартусі, повідомили як такі, що пішли. Супутникові знімки водночас показували їх присутність поряд, у територіальних водах Сирії[15].

Зріз травня 2026 демонструє, що росіяни все ще намагаються бути присутніми у Середземному морі, але їх сили зменшилися майже на половину, порівняно з тартуським періодом. На той час у морі перебували[12]:

• «Адмирал Григорович» — біля Тартуса;
• корвет «Сообразительный» і допоміжне судно «Кола» — біля марокканського узбережжя;
• танкер «Вязьма» — з візитом в Александрію;
• розвідувальний корабель «Виктор Леонов» — стежить за авіаносною групою HMS Prince of Wales біля Сицилії й дозаправляється в Алжирі.

У липні 2026 року, вперше з 2013 року, в Середземному морі не лишилося жодного російського військового корабля.[24].

§ 02 · ПеремовиниОренда, якої не скасовували

Поки кораблі йшли з гавані, у Дамаску вирішувалася доля самої бази — і тут варто відступити на два тижні назад. 22 січня 2025 року зʼявилися повідомлення, що нова сирійська влада розірвала договір про російську військову базу в Тартусі — той самий, підписаний 2017 року на 49 років. «Москоу Таймс» переказала це з посиланням на опозиційне сирійське видання «Шаам», яке, своєю чергою, посилалося на міністерство інформації[14]. Формулювання розійшлося десятками матеріалів і закріпилося як факт.

Насправді скасували інше. Ще 19 січня начальник митниці Тартуса Ріяд Джуді сказав газеті «Аль-Ватан», що тимчасовий уряд розірвав угоду 2019 року з колишньою дочірньою структурою «Стройтрансгазу» про переоблаштування цивільної частини порту. Договору про військово-морську базу це не стосувалося[15]. Проте дезінформація продовжувала ширитися світовими ЗМІ[20]. Видання TWZ, яке першим показало супутникові знімки вивезення, обережно назвало ці повідомлення непідтвердженими[23].

Плутанина у інфопросторі трималася і надалі. Через місяць російська STG Engineering заявила, що досі керує портом і повідомлення про скасування не отримувала. «Стройтрансгаз» тоді ж заперечив, що взагалі має стосунок до порту, і сказав, що зі STG Engineering не повʼязаний[15].

Порт зрештою офіційно змінив власника на користь шейхів. 13 листопада 2025 року в Тартусі почала роботу емірацька DP World за тридцятирічною концесією[15].

Статус саме військової бази все ще очікував перегляду. 15 жовтня 2025 року на зустрічі з Путіним, де, за заявою російської сторони, статус Тартуса й Хмейміма стояв на порядку денному, президент Сирії Ахмед аль-Шараа сказав: «ми поважаємо всі укладені угоди». Журналісти прочитали це як згоду на те, що Росія й далі користуватиметься обома базами. За чотири дні до того Росія почала постачання в Хмеймім автоколонами з Тартуса — щонайменше пʼять разів за першу половину місяця[15].

Остаточний перегляд відбувся 9 серпня 2026 року. Меморандум готували приблизно вісімнадцять місяців. Хмеймім і четвертий комерційний причал Тартуса він передався під цивільне управління, а військові обʼєкти після тримісячного перехідного періоду мали стати навчальними центрами. Російські війська можуть лишитися — але на умовах Дамаска[13].

• Межа території сирійського флоту — бригада ракетних катерів

• 1

  Ангари й склади — на схемі три ділянки, 1a–1c

• 2

  Сухий док

• 3

  «Парк» — автотехніка й озброєння

• 4

  Плац

• 5

  Плавучі причали — російські, два по 100 м, тип ПМ-61М

• 6

  Бетонний причал

• 7

  Швартовий причал на палях

• 8

  Цивільні басейни порту — їх пʼять, північний — військовий

• 9

  Залізнична колія — вантажі з порту

• 10

  Хвилелом — вихід у відкрите море на північний захід

Схема — Bin im Garten / Вікісховище, CC BY-SA 3.0, за даними OpenStreetMap, 2012 рік

§ 03 · ЕскадраЧи повернеться військовий флот

Тартус давав не стільки причал, скільки ремонт. Саме ремонтна база пояснює, чому кораблі на кшталт «Адмирала Григоровича» місяцями не поверталися додому. Без неї співвідношення бойових кораблів до допоміжних зсувається на користь других, а щоб утримувати ту саму присутність, розгортати треба ще більше кораблів[11].

Проблема глибша за один порт. Російський флот побудований навколо кораблів ближньої морської зони з обмеженою автономністю; без проміжної бази їхня здатність триматися в районі різко падає[11].

Один човен як міра

Що означає втрата ремонтної бази, найкраще видно на одному кораблі — тому самому «Новороссийску», який пішов із Тартуса першим.

Вихід підводного човна був не рішенням, а безвихіддю. Росія докладала значних дипломатичних зусиль у Лівії, Єгипті та Алжирі — але базування для підводної складової не знайшла, і це змусило її вивести човен[16].

У вересні 2025 року човен зазнав серйозного пошкодження через несправність паливної системи. У жовтні вже повертався до Балтики у надводному положенні[15]. За іншим описом тієї самої події, аварія сталася у водах біля Гібралтару, і човен буксирував «Яков Гребельский» під наглядом британців і нідерландців[22].

Другий човен, «Краснодар», повторив історію побратима. 23 грудня 2024 року Міноборони РФ повідомило про торпедні стрільби в Балтиці після ремонту в Кронштадті. 3 лютого 2025-го човен пройшов Великий Бельт до Скагерраку разом із тим самим буксиром «Евгений Чуров»; 11 лютого був за межами територіальних вод Португалії. Супроводжували його данський патрульний HDMS Triton, а в німецькій зоні Балтики — катери федеральної поліції Bamberg і Neustadt[17]. 27 квітня «Краснодар» вийшов із Середземного моря без заміни — незвична для російського флоту ситуація. Це дає підстави вважати, що вихід не був запланованим[12].

Таким чином, без бази ремонту та після втрати такої можливості у Тартусі середземноморське угруповання було приречене на зникнення. А відсутність перспектив щодо створення такого порту ставило питання щодо амбіцій РФ у регіоні.[15].

Можливості заміни Тартусу називають три. Проте жодна на 100% не закриває задачу.

Алжирський варіант має не лише проблеми конституційного характеру. Країна купує величезні обсяги російського озброєння — оцінки різняться: RUSI пише про близько 85 відсотків військової техніки й підготовки, Maritime Executive — про близько 70 відсотків озброєнь[11][12]. Але в стосунках зʼявилося напруження через російські дії в сусідньому Малі, які суперечать алжирським інтересам, і через потребу Алжиру не сваритися зі США та ОАЕ[11].

Найдетальніший аналіз дослідників складається на користь Тобрука. Він зводиться до того, що це опція «меншого зла». Розташування південніше Криту наближає кораблі до Центрального Середземноморʼя: з одного боку ближче до сил потенційного противника, зате зона ураження «Калібрами» закриває більшу частину Європи. Танкери й ремонтні судна проєкту 304 «Амур» могли б тримати зʼєднання боєздатним, як це було в Тартусі. Паливну схему можна повторити — вивозити сиру нафту цивільними танкерами й завозити авіаційне пальне[19].

Вантажі туди справді вже ходять, і йшли ще до падіння Асада. На початку квітня 2024 року в південну Лівію перекинули від тисячі до півтори тисячі бійців, здебільшого колишніх вагнерівців, а судна доставили в Тобрук 6000 тонн техніки — легкі й важкі пікапи, вантажівки, зенітну артилерію. Штабом став аеродром Ель-Джуфра[21]. У 2024 році відбувся й «лівійський експрес» — щонайменше чотири транспортні рейси[19].

Мережа обʼєктів у Лівії за два роки виросла помітно. Крім Ель-Джуфри, це авіабаза Ель-Кадім східніше Бенгазі, аеродром Гардабія, який називають «новим Хмеймімом», Брак-еш-Шаті і — найпоказовіше — Маатен ес-Сарра на південному сході, біля кордонів із Чадом і Суданом. Останню не використовували з 2011 року, з часів Каддафі; супутникові знімки показують відновлену злітну смугу, нові складські споруди й посилені логістичні можливості[20][22].

Сенс саме цієї бази пояснює близькосхідна дослідницька платформа Eekad: вона «дозволяє Москві контролювати маршрути постачання й полегшує переміщення техніки й особового складу в африканський Сахель, уникаючи міжнародної уваги до великих портів та аеропортів»[20].

ГУР відстежило щонайменше десять перельотів із Хмейміма до східної Лівії від середини грудня 2024 року[20]. «Ле Монд» задокументувала вісім рейсів за грудень і січень[31]. А Сі-Ен-Ен, яка сама аналізувала дані трекінгу, пише про більше ніж один рейс на день від середини грудня — Ан-124 та Іл-76 з Хмейміма на Ель-Кадім[30].

Один такий рейс простежили від початку до кінця. 16 травня 2025 року Ан-124 з бортовим номером RA-82030 — літак 224-го льотного загону, структури Міноборони РФ, — злетів біля Хмейміма, за годину зник із трекерів над Середземним морем і зʼявився вже на північ від Єгипту. 18 травня супутниковий знімок Maxar зафіксував його на смузі Ель-Кадіма, а між 20 і 26 травня борт відмітився в Бамако й Уагадугу[31]. Авіаційний інженер, з яким говорило RFI, назвав зникнення сигналу «дуже схожим на навмисне вимкнення» — той самий прийом, що й у суден, тільки в повітрі.

Оцінки чисельності зростали, хоч і рахують різне: 1000–1500 бійців у південній Лівії на початку квітня 2024 року — і 2000–2500 на військових обʼєктах по всій країні до серпня того ж року[21][22].

Але політичний ризик залишається. На відміну від Асада, Халіфа Хафтар не є міжнародним ізгоєм і підтримує робочі стосунки, зокрема з Францією. Умови доступу можуть виявитися такими, які колись ставив Хафез аль-Асад: флоту забороняли тримати берегові споруди й змушували обходитися плавучими майстернями. А якщо Хафтар вирішить, що інші союзи вигідніші, витіснення не виключене — як сталося в Єгипті за Садата[11]

Іронічно, але історія повторюється. Сам Тартус був для радянського флоту втішним призом після втрати єгипетських портів у 1970-х: мала гавань, обмеження доступу, погана заміна Александрії[11]. Радянська Середземноморська ескадра поповнювалася кораблями трьох флотів — Північного, Балтійського й Чорноморського — саме тому, що своїх портів не було. Ремонт і постачання робили з танкерів і плавмайстерень на якорях у міжнародних водах — у затоках Хаммамет, Сидра й Альборан. Тепер так само росіяни вигадують як жити без Тартуса[22].

Оцінку проблеми дала й російська сторона — у грудні 2024 року, ще до того, як стало зрозуміло, чим усе скінчиться. Воєнний канал Rybar писав, що після Сирії наступним логістичним вузлом стає Лівія. І одразу назвав обмеження: російські літаки дістають Лівії без дозаправки лише порожніми, тож постачання операцій в Африці через неї «стають дуже дорогими й нестабільними».[18].

Оцінка російського блогера збігається з оцінкою Інституту вивчення війни: втрата баз порушить логістику, постачання й ротації «Африканського корпусу», найдужче послабивши операції в Лівії та Субсахарській Африці.[18]. Британська воєнна розвідка у січні 2025-го сформулювала це як пріоритет Кремля: зберегти здатність логістично підтримувати військових і приватні військові компанії в Африці — і водночас обмежити репутаційну шкоду від падіння режиму Асада[20].

§ 04 · ПеребудоваНові маршрути експресу

У лютому 2025 року контр-адмірал Майк Меттіс, директор зі стратегічних ефектів ВМС США в Європі й Африці, описав, що сталося зі старим маршрутом із Новоросійська.

Меттіс говорить про сирійський маршрут, не про африканський. Вантажні судна в Тартус ходити не перестали — подовшав шлях: замість пʼяти-семи діб із Новоросійська тепер дванадцять-чотирнадцять із Балтики. Причина спільна для обох напрямків: коли чорноморський вихід перестав працювати, усе, що Росія відправляє на південь, почало виходити з Балтики й Заполярʼя — і сирійські вантажі, і африканські[2].

§ 05 · ФлотЯк відбуваються перевезення

Далі огляд чотирьох суден, події навколо яких є найбільш показовими. Читати їх варто не як довідку, а як хроніку: у датах кожного видно, як чорноморський маршрут закривався й куди після цього перенаправились судна.

Належать вони вузькому колу компаній, і коло це не приховується російською владою. Більшість — активи «Оборонлогістики», судноплавної компанії, що працює у складі військово-будівельного комплексу Міноборони РФ і є єдиним постачальником транспортних послуг для відомства. Формальний власник конкретних суден — її дочірня СК-Юг. «Оборонлогістика» своєї належності не приховує: про звʼязок із Міноборони прямо сказано на її сайті, там-таки згадано ліцензію на роботи з відомостями, що становлять державну таємницю. Технічним менеджером «Спарти IV» записана дочірня OBL-Shipping. Станом на 2023 рік її директором був Тимур Іванов, на той час заступник міністра оборони Росії, відповідальний за закупівлі та військове будівництво[28][4].

Чотири судна, навколо яких обертається більшість подій. Дані — з санкційних досьє ГУР.

IMO9268710

Ро-ро · «Оборонлогістика» / СК-Юг

«Спарта»

126,42 м · 8831 GT · робоча конячка обох маршрутів

У строю

Судно возило військові вантажі й особовий склад між Новоросійськом і Тартусом. Колишні назви — Scan Brasil, Hyundai Buffalo, Hc Paulina; ходило під прапорами Мену, ФРН, Антигуа й Белізу.

Вийшло з Балтійська 11 грудня 2024 року. 5 січня 2025-го його зафіксували у виключній економічній зоні Сирії — судно мало того дня зайти в порт, але станом на ранок 7 січня досі ходило вздовж узбережжя, ймовірно чекаючи дозволу від нової влади. Разом із ним ішли великі десантні кораблі «Иван Грен» і «Александр Отраковский»; на борту останнього перебував начальник штабу 121-ї бригади десантних кораблів, капітан 1 рангу Юрій Давітян[4].

18 квітня 2026 року — вантаж із Калінінграда в Тартус, уже після падіння Асада. Сполучення продовжувало працювати[4].

Фото · «Спарта» під колишньою назвою HC Paulina. Andreas Modersitzki / MarineTraffic, з досьє ГУР

IMO9743033

Суховантаж · 2018, Jiangsu Hongqiang

«Спарта IV»

122,2 м · два крани по 55 т · шість рейсів у Тартус за 2023 рік

У строю

Конструкція, сертифікація й вантажопідйомність роблять його зручним для важкої техніки на кшталт танків Т-90. Задіяне в морській логістиці з 2018 року.

У 2023 році зробило щонайменше шість рейсів між Тартусом і Новоросійськом: 14–25 січня, 1–6 березня, 8–15 квітня, 16–25 травня, 25 червня — 15 липня, 10 серпня. Щоразу заходило винятково на термінали військово-морської бази[4].

У ніч на неділю 5 березня 2023 року пройшло Босфор з осадкою 6,2 м, що вказує на важкий вантаж; за оцінкою ГУР, на борту ймовірно були ракети для комплексів С-300 — тих самих, якими обстрілюють Харків. Завантаження відбувалося на базі в Тартусі, з військовою технікою на причалі й відкритими трюмами[4].

15 липня 2023 року в Новоросійську на нього вантажили артилерійські системи — ймовірно М-46, Д-30 або 2Б16 «Нона». Доставлені в Тартус 7 серпня. Після повернення, 30 серпня, судно зайшло порожнім у Севастополь на плановий ремонт[4].

Фото · «Спарта IV» під власною назвою. Oliver Sesemann / MarineTraffic, з досьє ГУР

IMO9220639

Ро-ро · 2000, Peene-werft · МГ-Флот

«Балтик Лідер»

Арештоване Францією у 2022 · тепер ходить в Африку

Санкції пʼяти юрисдикцій

Належить МГ-Флот, колишньому «Трансморфлоту». Судно повʼязане з «ПСБ Лізинг», структурою Промзвʼязбанку — системного державного банку, що фінансує російський ОПК і обслуговує держоборонзамовлення.

У 2022 році судно арештувала французька митниця за порушення рішення ЄС 2022/260. Арешт був тимчасовим заходом, не конфіскацією: судно звільнили, і ГУР окремо зазначає, що цього активно домагалося посольство Росії у Франції[4]. Врешті змінився й власник — у досьє ГУР МГ-Флот записаний власником з 16 лютого 2022 року, тобто за тиждень до рішення ЄС, за порушення якого судно й затримали. Те саме досьє при цьому пише, що на момент арешту судно належало «ПСБ Лізинг». Ці два твердження в одному документі не узгоджуються.

МГ-Флот повʼязують з астраханським підприємцем Джамалдіном Пашаєвим, чий бізнес будувався навколо порту Оля — того самого, який пропонували ключовим вузлом транспортного коридору «Північ — Південь» для торгівлі з Іраном[4].

До 2025 року судно ходить між російськими портами — Балтійськ, Калінінград, Белокамʼянка, Мурманськ — і портами африканських країн: Конакрі, Алжир, Александрія. У повному переліку заходів також Джибуті, Умм-Каср, Джидда, Ченнаї й Колката[4].

Фото · «Балтик Лідер» біля Свіноуйсьця, 13 жовтня 2021 року. Gestumblindi / Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0

IMO9538892

Суховантаж · 2009, Detlef Hegemann Rolandwerft

«Ursa Major»

Колишня «Спарта III» · затонуло 24 грудня 2024 року

Втрачене

Колишні назви — Scan Britania, Hyundai Britania, Eit Palmina і «Спарта III».

Після тривалої роботи на Каспії між портами Росії та Ірану у вересні 2023 року перейшло в Азово-Чорноморський басейн без сигналу AIS, і в Тартус заходило за тією самою схемою — з вимкненим транспондером.

Фото · «Ursa Major» під колишньою назвою Eit Palmina. Juergen Braker / MarineTraffic, з досьє ГУР

Куди вони переїхали у 2024 році

Рейси з Новоросійська, які стоять у картках вище, — це 2022, 2023 і початок 2024 року. Потім у кожного судна маршрут змінюється, на користь північних портів РФ.

Це саме та трансформація, яку описав контр-адмірал Меттіс, яку можна вільно відслідкувати з суднових досьє[4]. «Балтик Лідер» проходить усю дугу за один рік: у лютому 2024-го його вперше ставлять на лінію Новоросійськ — Тартус, а до 2025-го він уже ходить із Балтики й Заполярʼя в Конакрі та Алжир.

Санкційна хронологія навколо цих суден показує, наскільки нерівномірно закривався маршрут з Чорного моря. «Спарту» США внесли до списків ще у травні 2022 року — як власність СК-Юг. ЄС зробив те саме лише у квітні 2026-го, Швейцарія — 22 травня 2026-го, Україна — 23 травня, Канада — 12 червня[4].

Варто зауважити, що названі судна не є тіньовим флотом, вони не приховують свого призначення та мають рахуватися з прямими санкціями. У липні 2025 року, коли корвет «Бойкий» вів «Спарту» й танкер «Генерал Скобелев» через Ла-Манш, судно перебувало під санкціями лише США, не Британії та не ЄС, чиї виключні економічні зони воно щойно пройшло. «Генерал Скобелев» під санкціями не був узагалі й ішов відкрито під російським прапором, тобто формально судно до «тіньового флоту» не належав[10].

Найприродніше запитання до всієї цієї хроніки: якщо судна під санкціями, а Туреччина закрила протоки, то як вони роками ходили Босфором із військовим вантажем?

Відповідь у тому, що саме закрила Туреччина. Конвенція Монтре регулює прохід і військових кораблів, і торговельних суден, але заборона, якою скористалася Анкара 28 лютого 2022 року, стосується військових кораблів воюючих держав — це стаття 19, і навіть у ній є винятки для кораблів, що повертаються на бази приписки[29]. Суховантаж під торговельним прапором під цю заборону не підпадає, хоч би що лежало в трюмі.

Саме на цьому й побудована схема. Видання Морського інституту США називає її прямо: Росія перекладає воєнну логістику на цивільні борти, і Туреччина, закривши протоки для військових кораблів могла б зробити більше, щоб обмежити окремі російські судна та їхні вантажі, які досі ходять Чорним морем, — такі як "Спарта IV", "Спарта II", "Пижма" й "Ursa Major". Усі вони під санкціями, проте Туреччина поки що утримується від їх перехоплення[28].

Навіть більше, Туреччина свідомо надає преференції для російського військового вантажного флоту. «Ursa Major» проходила Босфор без черги. За усталеною практикою судна чекають своєї черги певний час, і, як зазначає ГУР, без попередньої домовленості з представниками турецької морської адміністрації це неможливо[4].

Головна проблема санкцій в тому, що рішення обмежує доступ до портів тих санкціонерів, хто його ухвалив, і операції їх резидентів. Плавання між російськими портами й Західною Африкою він не забороняє. Маршрут «Балтик Лідера» після 2024 року — Балтійськ, Калінінград, Белокамʼянка, Мурманськ і далі Конакрі, Алжир, Александрія — жодного порту ЄС[4].

§ 06 · АваріяЩо сталося на борту «Ursa Major»

Одна з чотирьох карток вище закінчується словом «втрачене». Загибель «Ursa Major» варта окремого розділу не через саму подію, а через її наслідок: саме після неї «Оборонлогістика» почала водити свої суховантажі під ескортом бойових кораблів.

Судно затонуло в міжнародних водах між Іспанією та Алжиром у ніч проти 24 грудня 2024 року. Врятовано 14 членів екіпажу, двоє зникли безвісти[4]. Вийшло воно з Петербурга 11 грудня, прибуття до Владивостока планувалося на 22 січня 2025-го.

Далі починаються розбіжності, і вони показові — бо стосуються одного й того самого трюму.

Друга й третя версії з великою ймовірністю описують те саме: сорокапʼятитонні кришки люків для криголамів вподальшому перетворилися на цивільні люки. А от четверта — заява про реакторні установки для Північної Кореї виглядає цілком в дусі російської логістики. Незалежних підтверджень цьому немає.

Причина загибелі теж розходиться. ГУР пише про вибух у машинному відділенні[4]. «Оборонлогістика» заявила про теракт — три вибухи по правому борту[10]. WION говорить про ймовірний зовнішній удар[27].

Хоч би що там було насправді, наслідок задокументований: після загибелі судна суховантажі «Оборонлогістики», що везли вантажі із Сирії, почали ходити під ескортом російських бойових кораблів[10].

§ 07 · ВантажЩо саме йде на південь

Дотепер ішлося про середземноморський напрямок. Але значна частина логістики стосується саме африканського. За перші пʼять місяців 2025 року до Бамако дійшли три великі конвої; вони дають найповніше уявлення про те, що саме Росія возить у Сахель.

Січневий налічував близько 50 машин тилу, постачання й транспорту — серед них броньований санітарний «Лінза». До них додалося близько 60 бойових броньованих машин: БТР, ВПК-«Урали», «Тигри» й гусенична техніка, на вигляд два танкові взводи та два взводи БМП. Окремо — дві зенітні автоматичні гармати, два катери й три буксировані артилерійські системи[1].

Кількість машин відповідає розміру батальйонної тактичної групи, яка на Донбасі налічує 600–800 осіб. Але призначення техніки інше. The Sentry зауважує, що більшість машин не годиться для бойових дій у пустельній місцевості: це техніка для охорони баз. Старший європейський військовий, що раніше служив у регіоні, додає, що вона відносно нова й не того типу, який іноземні сили передають місцевим арміям[1]. Офіційна версія Бамако — що вантаж призначався збройним силам Малі — з цим не вʼяжеться.

Виробник більшої частини техніки відомий. ВПК-«Урали», «Тигри» й кілька типів БТР випускає Військово-промислова компанія, яку повʼязують з Олегом Дерипаскою; разом із дочірнім Арзамаським машинобудівним заводом вона під санкціями США, Британії та ЄС. На запит The Sentry компанія не відповіла[1].

Маршрут конвою всередині Малі теж має сенс. Із головної військової бази в Бамако техніку розділили: частина пішла в Гао на північ, частина — у Баніманотьє. Це нова база збройних сил Малі за 170 км від столиці; міністр оборони Садіо Камара відкрив її 17 січня 2025 року — за день до прибуття вантажу. Там стоїть 82-й бронетанковий полк, а сама база — за 100 км від золотого рудника Янфоліла. Джерело в збройних силах Малі каже прямо: росіяни хочуть, щоб «Африканський корпус» сидів ближче до Янфоліли[1].

Інше джерело, у Мопті, перелічує бази, куди пішла техніка з усіх трьох партій: «Сокоро, Бафо, Нампала, Бандіагара, Софара, Боні й Тімбукту». Ще частина — на нову базу в Дьєма на заході країни, за три години їзди від мавританського кордону. Прикметно, що техніка йшла переважно новим рекрутам «Африканського корпусу», а не колишнім вагнерівцям, які стоять на північних базах[1].

Про березневу партію 2025 року відомо найменше: ракети й кілька військових і цивільних машин. Травнева задокументована краще — 152-мм артилерійські гармати, БТР-80 з апаратурою радіоелектронного придушення, броньовані «Спартак» та інші бронетранспортери. І Су-24: фронтовий бомбардувальник, потреба в якому на півночі була гострою після поразки, якої «Вагнер» і малійська армія зазнали у 2024-му через брак авіації. Невдовзі після доставки Су-24 впав у річку Нігер[1].

У 2026 році маршрут повторюється майже дослівно, тільки з іншими суднами. «Сабетта» вийшла з Балтійська близько 22 лютого під ескортом великого десантного корабля «Александр Шабалин». 5 березня Королівський флот Британії заявив, що «перехопив» російські судна в Ла-Манші: супроводжував катерами й вертольотами, на борт не висаджувався. 19 березня «Сабетта» стала в Конакрі; знімок Airbus від 21 березня показує біля причалу військову техніку. Від Конакрі до Бамако — 995 кілометрів суходолом, близько сімнадцяти годин. Малійська газета «Ессор» 27 березня описала прибуття колони до столиці вночі проти 24-го, звідки техніка пішла на Каті, де розташована база збройних сил[7].

Червневий рейс «Михаила Бритнева» задокументований докладніше. Універсальний суховантаж 136 м завдовжки, дедвейт 12,7 тис. тонн, пʼять трюмів, підсилена під важкі вантажі конструкція, льодовий клас 1А; під санкціями США з 2024 року. Судно вийшло з Архангельська 3 червня, 11-го зайшло в Балтійськ і тиждень стояло без вивантаження. Знімок від 16 червня показує його завантаженим бронетехнікою й БТР. 18 червня вийшло; від протоки Фемарн-Бельт його вів «Александр Шабалин». 25 червня судно сфотографували на захід від Португалії — ескорт зберігався[6].

Пройшовши Ла-Манш 23 червня, «Михаил Бритнев» вимкнув AIS. За добу до прибуття він заявив портом призначення Дакар. Зʼявився 9 липня в Ломе, у Того[6].

Малійське державне телебачення 25 липня показало колону в Бамако: БМП-3, БТР-82А, «Тигри» й китайські VP11. За оцінкою BBC Verify, техніка на супутникових знімках судна збігається з тією, що проїхала столицею. Британське міноборони коментувати прохід відмовилося[8].

Ще одне судно, яке не зʼявлялося в загальнодоступних даних стеження, зняли під час завантаження військової техніки в Балтійську 6 червня[8]. Скільки таких рейсів лишилося непоміченими, з відкритих джерел не встановити.

Китайські машини в російському постачанні — не помилка розпізнавання. У березневій партії їхали CS/VP14, стійкі до саморобних вибухових пристроїв, і бойова машина піхоти CS/VN9 — обидві виробництва Norinco, — а також усюдихід Dongfeng Mengshi, поряд із російськими БМП-3, «Тиграми» й ВПК-«Уралами»[7].

Існує також припущення, що частину китайських машин «Африканський корпус» міг перенаправити з попередніх поставок, які Китай робив безпосередньо малійській армії[7].

§ 08 · ПортЗалізниця, збудована для бокситів

Усі три конвої 2025 року пройшли через один термінал Автономного порту Конакрі. Обслуговують його дочірні компанії «Русалу» — ACG-Fria та Compagnie des Bauxites de Kindia. Друга — найбільший сировинний актив компанії, близько чверті її видобутку бокситів. У ACG-Fria є комплекс «Фрігія» — боксити плюс глиноземний завод — у місті Фрія, збудованому з нуля в 1950-х[1].

Сам порт і термінали перебувають в управлінні Conakry Port S.A., дочірньої структури турецького конгломерату Albayrak Group, що дістала концесію на термінали 2018 року. Ані Albayrak, ані Автономний порт Конакрі на запити The Sentry не відповіли. «Русал» відповів, що він і його компанії працюють у Гвінеї «у повній відповідності до застосовних законів і нормативних актів»[1].

Тобто інфраструктура, збудована для вивезення бокситів, возить бронетехніку. Працівник порту описує вимогу просто:

27 грудня 2024 року в Конакрі стало судно з кількома тисячами тон російської пшениці для Малі — про це повідомив посол Малі в Гвінеї, Мамаду Кейта. Працівник порту підтвердив The Sentry, що цей рейс «тестував» порт: військові поставки коштували дорожче й були значно чутливіші, і треба було впевнитися, що вантаж не лише зайде в порт, а й перетне Гвінею без пригод[1].

Ґрунт готували й дипломатично: у червні 2024 року Конакрі та президента Мамаді Думбую відвідав Сергій Лавров. Російський посол у Гвінеї Олексій Попов офіційно визнав гвінейське військове керівництво[1].

Аналітики й журналісти вказували, що для доставки в Малі краще підходив би Сенегал — з кращою портовою інфраструктурою. Росія обрала Конакрі з двох причин: прихильні стосунки з гвінейською хунтою й звʼязки з «Русалом», який тримає вантажний, залізничний і логістичний апарат навколо порту[1].

Прикметна деталь: судна не ховалися. «Адлер», «Сияние Севера», «Патрія» і «Балтик Лідер» ішли під російським прапором, не міняючи його на чужий, як це роблять судна «тіньового флоту». The Sentry називає це «нетіньовою» поставкою: уряд у Конакрі про військові вантажі знав і вітав їх[1].

Травневу партію 2025 року — 25–28 травня — везли якраз «Балтик Лідер» і «Патрія». Радіо Франс Інтернасьйональ зібрало свідчення про прохід колони Національною дорогою №1 28 травня; у Бамако вона прибула 31-го[1].

Що саме возять новими маршрутами, відомо не завжди. Bellingcat півроку стежив за «Патрією», що було зручно через її характерні ознаки: місток на носі, червона палуба, синій корпус, два жовті крани, апарель у кормовій частині. Судно почало похід у Японському морі, завантажившись у порту Ольга 21–23 січня 2026 року, і від березня курсувало між Овендо в Габоні та Дуалою в Камеруні[5].

Метод виявився промовистішим за висновок: осадка судна щоразу зростала після заходу в Овендо і щоразу зменшувалася після Дуали — чотири завантаження проти пʼяти вивантажень із березня по липень. Поки «Патрія» стояла на якорі під Лагосом понад тридцять діб, жоден інший ролкер чи контейнеровоз не чекав входу в порт довше десяти днів[5].

Що було в трюмах Bellingcat не вказує. Експерти дають лише версії. Чарлі Браун, колишній офіцер ВМС США, називає поведінку нетиповою для торговельного судна, але перелічує й невинні пояснення: поломка, комерційна суперечка, брак вантажу, затримки з фрахтом, тривалий ремонт. Девід Соуд з I.R Consilium додає, що Дуала — головні ворота для вантажів у Центральноафриканську Республіку, а Габон останнім часом зблизився з Москвою[5].

Ознак підміни координат Bellingcat не виявив, хоча для частини переходу супутникових знімків не було, тож повністю виключити її не може. Власник і менеджер судна, порти Дуали й Овендо та Нігерійська портова адміністрація на запити не відповіли[5].

§ 09 · ЛомеЗміна схеми

До 2026 року схема зміщується. «Михаил Бритнев» іде вже не в Конакрі, а в Ломе — глибоководний порт Того, здатний приймати великі контейнеровози й військові кораблі, сполучений транспортним коридором з Буркіна-Фасо, а через неї з Малі[6].

Зміщення підтверджується документом. 22 липня 2025 року російський уряд схвалив законопроєкт про ратифікацію угоди про військове співробітництво з Того — спільні навчання й екстрена медична допомога[1]. У жовтні 2025-го угоду ратифікували: спільні навчання, підготовка тоголезьких військових, обмін розвідданими. Співпраця триває з 2022 року, коли Того отримало від Росії Мі-35 і Мі-17; є й повідомлення про вербування тоголезьких військових на війну проти України[6].

Того ще й помітний експортер золота — і, за повідомленнями, слугує транзитним пунктом для золота, видобутого в сусідніх країнах[1].

Того — не єдина нова адреса. У Нігері 12 квітня 2024 року в Ніамей прибули сто бійців «Африканського корпусу»: з технікою і згодою встановити систему протиповітряної оборони. Протягом 2025 року російські літаки регулярно сідали в аеропорту Агадеса[1].

В Екваторіальній Гвінеї восени 2024 року зʼявилося до двохсот бійців — охороняти президента й готувати елітну гвардію у двох головних містах, Малабо й Баті. Керівник «Африканського корпусу» Аверьянов зустрічався з президентом Теодоро Обіангом Нгемою Мбасого, щоб домовитися про спільну підготовку персоналу та зміцнення інформаційної безпеки й критичної інфраструктури[1].

Обидві країни важливі Москві однаково прозаїчно: у них великі порти. Екваторіальна Гвінея до того ж близька до Камеруну — ключової країни для російської логістики в Центральноафриканську Республіку. Разом із розгортанням у Судані та Лівії це складається в картину, яку The Sentry описує як поступове охоплення Західної Африки[1].

§ 10 · ОтримувачКінцевий бенефіціар

«Африканський корпус» заснували у грудні 2023 року заступник міністра оборони генерал-полковник Юнус-Бек Євкуров[21]. У Малі структура розгорнулася наприкінці 2024-го, а в червні 2025-го «Вагнер» оголосив про вихід із країни, здебільшого передавши їй операції[1].

Чисельність у Малі — щонайменше 1500 осіб, приблизно як у «Вагнера», і значна частина — колишні вагнерівці. Для малійських цивільних різниці немає: у списку жертв, який The Sentry зібрав у Гундамі, Лере, Мемі, Тауденні, Гао й Тімбукту за другу половину 2025 року, «Африканський корпус» і «Вагнер» уживаються як синоніми[1].

Командна вертикаль виглядає так:

• Юнус-Бек Євкуров, заступник міністра оборони РФ — політичний нагляд із Москви;
• генерал-майор Андрій Аверьянов, ГРУ — військовий нагляд за операціями. Щонайменше до 2022 року очолював військову частину 29155, яку звинувачують у диверсіях і замахах проти західних країн;
• Андрій «Кєп» Іванов — командувач у Малі загалом, безпосередньо курував постачання техніки;
• Іван «Мірон» Маслов — командувач на півночі, у районі Гао — Кідаль, де стоять переважно колишні вагнерівці.

Для цього матеріалу важливе одне: вантаж приймає не приватна компанія, яка сама шукає, чим заплатити за війну, а структура Міноборони. Тому техніку для неї везуть державні судна державної компанії — і тому цей маршрут не зникне разом з окремим підрядником.

§ 11 · ЕкспресСирійський експрес вижив

Але не африкою єдиною, сирійський маршрут теж продовжує працювати — і саме на ньому Росія показала найскладнішу схему приховування за всю історію морських перевезень.

Змінилася й тактика щодо ескортування: у конвої зʼявився фрегат. Практика військового ескорту комерційного трафіку почалася раніше — наприкінці червня 2025 року корвет «Бойкий» провів через Ла-Манш два танкери «тіньового флоту», Selva і Sierra. Приводом стала невдала спроба Естонії затримати незареєстрований танкер, зірвана появою російського винищувача[10].

В результаті можна сміливо стверджувати, що втрата військово-морської бази не зменшила інтерес Росії до Тартусу та не закрила можливість щодо його відвідування.

Тобто з бази постійної присутності Тартус став обмеженим логістичним вузлом. Довгі очікування дозволу на вхід і короткі стоянки вказують, що попередніх прав Росія не має — доступ надають від випадку до випадку, як будь-яким іноземним військовим кораблям. Вантажні судна заходять легше за бойові, які зазвичай стають на якір на рейді[12].

Хмеймім за 35 миль на північ Росія втримала краще: там і далі дозаправляються літаки, що йдуть до Африки, і збереглися логістичні потужності. Але й це становище хитке — базу останнім часом атакували безпілотники, а самі російські військові опинилися між місцевим населенням з асадівських лоялістів і їхніми давніми супротивниками[12].

Паралельно порт готують під перевалку російського зерна, вугілля, лісу й сталі: за повідомленням Ройтерз від 11 липня 2026 року, цим займається сирійська компанія Rus Line. За словами її гендиректорки Джінан Мубадда, один причал іде під комерційні вантажі, другий зберігає військове призначення[10].

§ 12 · ПідсумокЩо з цього випливає

Історію про те, як Росія втратила Середземноморʼя, розповідали щонайменше двічі: у січні 2025-го, коли пішов останній човен, і в липні 2026-го, коли акваторія лишилася без бойових кораблів. Обидва рази це була правда — і обидва рази вона затмівала те, що відбувалося поруч.

Проте, модель присутності та військова логістика, заради якої Тартус був потрібен, змінювалась поступово і попередила повалення Асада. Зброя для Сахелю їде з Мурманська й Балтійська — маршрутом, вигаданим не після втрати Тартуса, а до нього.

Змінювався поступово і сам бенефіціар вантажу. «Вагнер» брав територію під ресурси й вів бої; «Африканський корпус» возить техніку для охорони баз, займається геоплітикою і проводить значно прозаїчнішу воєнну політику. Це обережніша, дорожча й повільніша присутність — але вона державна, а не приватна, і саме тому нікуди не дінеться разом з окремою компанією.

В результаті Росії вдалося попередити ризики щодо впливу, як в Африці так і на Близькому сході. Вдалося зменшити власні логістичні втрати шляхом дисертифікації маршрутів та переформатування схеми доставок. Росія зберегла здатність возити бронетехніку в Малі, доступність об'єктів обернулася втратою часу, проте не повною втратою впливу. Загроза ураження вантажного флоту обернулася потребою використовувати важкодоступний у регіоні військовий флот, проте це по-своєму навіть посилило позиції в регіоні. Тому, варто стверджувати, що для боротьби з російським впливом втрати одного вузла виявилося не достатньо і доведеться прикласти значно більших зусиль, щоб цей вплив нівелювати. Попереду багато роботи.